Пишемо етюди

 

Пишемо етюд:

-          це враження від побаченого, почутого;

-          студії почуттів;

-          вправи для підвищення майстерності.

 

Великодні дарунки

Гора Гимба

   Велично стоять смереки, біліють буки, дзвінкоче гірський потік. .. Весна. Краса неймовірна! До неба здіймаються вершини Карпат. Так легко дихати пахучим повітрям лісів, полонин, так дивовижно летіти птахом над цими просторами ( що то сучасна техніка!): унизу ще не розталі клаптики снігу, між ними гірські трави, кущики диких нарцисів, анемон, зарослі чорниць, подушки моху, а вгорі – сліпуче сонце і блакить високого неба.  Гори від цього здаються ще вищі.

   У розрідженому повітрі чутно кожен звук, його тон і напівтон, голосно лунає навіть власний шепіт. Хмелієш від краси і того відчуття, яке не передати словами, хоча, може, сказати так: «І до сонця ближче, і до Бога…»   Стаєш від цього легко-прозорим, не відчуваючи ні власного тіла, ні втоми. Тільки гори, простір і ти в польоті: душа відчула оту передкосмічну невагомість і піднімає за собою людину.

Арніка

   Подолано крутий підйом до Синевіру. Він був би нереально важкий, коли б не річечка, яка так стрімко несла свої води вниз, що її сила аж захлиналася від радісного бігу. Вона розбризкувала себе врізнобіч, і втомлені подорожні підставляли під ці бризки лиця, руки, час від часу зупинялися біля потоку, ставали на камінні й фотографувалися. Річка обдавала своєю силою, і вони рухалися вище, до того загадкового синього Ока Карпат.

    Гуркіт шаленої води стих раптово за крутим поворотом, і настала б, мабуть , первозданна тиша розлитого серед  гір плеса Синевіру, але… було тут так людно – туристи, екскурсоводи і місцеві верховинці створили справжній базар: пропонувалися сувеніри, прикраси, гриби, джеми, варення, бринза. Хтось тільки запитував, хтось купував-торгувався, хтось погамовував  утому, хтось тішився самому собі, що таки здолав цей підйом. Годували хлібом дрібну рибку і боялися наступити на велетенських жаб, що були тут усюди: на березі, на асфальтових доріжках, між каменями огорож.

Синевір був величним, спокійним і …зеленим. Височенні смереки довгими віями прикривали його береги. І ніяких емоцій. Рівна гладінь глибокої води...

Спускалися по тій же доріжці, оминаючи розчавлених жаб… Проминули продавчинь  і продавців з нехитрим крамом. Уже ні на чому не  хотілось зосереджуватися –  але голос дівчинки, яка стояла одиноко обіч доріжки зі своїм товаром, подіяв магічно:

-          Купіть трави…

Я зустрілася з нею поглядом. На мене дивилися очі – великі-великі, на півобличчя, і сині-сині. Не зупинитись  я уже не могла. Знала, що  куплю в цієї горяночки щось обов’язково, може, навіть те, що  зовсім не потрібне. А купувати, власне, і нічого: біля дівчинки лежало кілька пакетиків якогось зілля.

-          Як тебе звати?

-          Марія, - соромлячись відповіла вона.

-          Марічка! – зраділа я, і знову глянула в очі – великі, сині, ясні.

-          Візьміть арніку,  для серця, - відчула мене юна знахарка.

-          Спасибі…

Я ще раз задивилася в Маріччині очі – а  на мене синьо  дивився … Синевір.

Художник

І знову Львів.

На великій площі побіля ратуші й велелюдно, й гамірно, як у всьому Львові.  Вихідні травня співпали з Паскою. Львів’яни  - у храмах, приїжджі розсипалися по місту, заповнивши його своїми емоціями, мовою, бажанням набрати в очі й серця якомога більше вражень. Ходили вузенькими середньовічними вуличками, розглядали стародавню архітектуру, фотографували. Слух ловив уривки фраз польською, угорською, російською; дзвонили дзвони в соборах, чулися піснеспіви церковних хорів, гудів орган, а юродивий жебрак просив милостиню, лякаючи своїми вигуками туристів.

Художник нічого не просив… Він сидів під стіною, тримаючи перед собою пристосовану під полотно картонку і по пам’яті писав одиноку квітку фіолетового іриса. Поруч у засмальцьованій коробці лежали фарби й пензлі та викладені рядами прямо на бруківці роботи: «Єврей-скрипач», «Єврей-кравець», пейзажі Львова,квіткові композиції. Художник дописував вазу; рука в ритмічному танці злітала над полотном, рухи були чіткі й однозначні, нічого зайвого, окрім точної лінії рисунка.

Розмова зав’язалася якось мимохіть. Художник був грузином, жінка  - з Полтавщини. Її співуче «Доброго дня, пане художнику» відірвало його від роботи.

Один одного прочитали за мить…

Зношені туфлі, старий піджак, невизначеного кольору сорочка і – обличчя пияка з ве-е-ликим стажем.

-          О-о-о… Бідолашний.  Як жаль, - подумала жінка, - треба запитати що-небудь,  для годиться. Мені цікаво, як ви це робите. Можна я поспостерігаю?

-          Ви звідки? - спитав художник.

-          З Полтавщини, - проспівала допитлива поціновувачка мистецтва.

-          О! Там же працював Давид Гурамішвілі!

І тоді байдужість художника як рукою зняло. Він говорив так гаряче про  Миргород, Миколу Бажана, вірші , а жінка  згадала свої студентські роки і курсову роботу про переклади творів Давида Гурамішвілі. Вона захоплювалась інтелектуальною поезією майстра карбованого слова.

-          Дозвольте, я напишу ваш портрет! – раптом сказав художник. – Профіль, без ретуші, швидко! Маєте час? Хоча б хвилин десять!

Жінці незручно було відмовитися.

-          Маю, - відповіла вона, не насмілившись сказати «Ні».

Художник занишпорив по кишенях, приготувавши для роботи пожовклий від часу аркуш,  і нарешті дістав олівця… Це , швидше, був не олівець, а якийсь недогризок: його осердя так глибоко заховалося в розвернутому дерев’яному корпусі, що, здавалося, з нього хтось хотів зробити кульбабку. Художник і сам не очікував побачити таке. Жінка отетеріла… Обоє якусь мить дивилися на олівець.

-          Я не знав, я не готовий, - знічено лепетав художник.

Він знову  шукав у кишенях, тепер уже, мабуть, ножа і, діставши його подобу, заходився підстругувати роками не використовуваного олівця. І говорив, говорив, вибачався, робив ошелешеній жінці компліменти, вона  його заспокоювала, але сама помітно нервувала. Нарешті знаряддя праці було приведене до ладу. І ось перший штрих – грубо, жирно, рішуче… Жінка крадькома позирала на аркуш.

-          Господи, що це буде? – думала вона. Та в художника був такий чіпкий погляд, що він помічав найменший порух  у настрої.

-          Не хвилюйтеся, це передається мені. Як ваше ім’я?

-          Анна.

-          О! Так звали мою бабусю, - підхопив нову тему розмови художник. Нарешті я вловив вашу посмішку, ще хвилинку, зачіска, мереживо… Ось!

Жінка взяла пожовклий аркуш. М’яка, лагідна посмішка заступала і лукавість погляду, і гонористість кирпатого носика . Стиль виконаної роботи був очікуваний: та ж манера письма, що  в «Кравцеві» та «Скрипалеві».  Художник накинув на плечі портретованої вишукане мереживо, і лише коротко стрижене волосся вказувало на те, що жінка з ХХI століття.

-          Це справді я  …  у древньому Львові.

Художник сяяв!

-          Скільки коштує робота?

-          Що ви, - віднікувався художник. Це подарунок.

Коли Анна, подякувавши і попрощавшись, перейшла на другу сторону вулиці, її погляд знову вихопив із велелюддя художника. Він стояв біля свого робочого місця в оточенні колег по цеху і щось жваво говорив, потім швидко розпочав якусь роботу тим же заструганим олівцем.

Над художником височів бігборд, якого зблизька чомусь було  й непомітно: «Бог є любов, і хто пробуває в любові, пробуває той у Бозі, і в нім Бог пробуває».

-          Дивно, чому я відразу цього напису не помітила?